КНИГА ДЖАТАК

В перекладах Павла Ріттера

285. ЯК УБИТО СУНДАРІ

Коли чернецька громада Святого дійшла слави й шани таких великих, як п'ять великих рік, іновірні вчителі втратили славу і шану свою і вже не сяяли, як не сяють світляки, коли зійде сонце. Зібравшись, вони сказали так:

— Відколи з'явився аскет Готама, ми втратили свою славу і шану. Ніхто нас не визнає. З ким би це нам змовитися й завдати аскетові Готамі такого сорому, щоб він втратив славу свою й шану?

І спало їм на думку:

— Якщо змовимося з Сундарі, ми цього доможемося.

Коли Сундарі прийшла одного дня до пустині іновірців, ті привітали її, але не розмовляли з нею, коли вона там стояла. Сундарі звернулась до них, але, не діставши відповіді, запитала:

— Шановні, чи не образила я вас?

Вони відповіли:

— Сестро, хіба не бачиш, як аскет Готама шкодить нам? Відібрав усю в нас славу й шану!

Сундарі відповіла:

— А що я можу зробити?

— Сестро, ти ж така гарна й чудова! Доведи аскета Готаму до неслави, пошир про це чутки серед людей і позбав його слави й шани.

Вона відповіла:

— Гаразд.

Вона встала й пішла собі. Потім набрала вона вінків, пахощів, масті, камфори, мускатних горіхів тощо й пішла ввечері до Джетавани, де велика юрба народу зібралась послухати казання Вчителя, але вже був час вертати до міста. Коли її питали: «Куди йдеш?», — вона відповідала:

— До аскета Готами. Я живу з ним у запахущій хатині. Перебувши потім одну ніч у пустині іновірців, вона вранці подалася до міста шляхом, що веде до Джетавани. А коли питали її: «Ген, Сундарі, куди йдеш?» — відповідала:

— Переночувавши ніч з аскетом Готамою в запахущій хатині й грішною втіхою його насолодивши, вертаю додому.

Кілька днів по тому іновірці дали грошей лиходіям, мовивши:

— Підіть, убийте Сундарі та сховайте її в купі гною коло запахущої хатини аскета Готами й повертайтеся.

Так ті й зробили. Тоді іновірці зчинили галас: «Ми не бачимо Сундарі!» — і звернулись до царя.

Той спитав:

— Може, запідозрюєте когось?

Вони відповіли:

— Вона пішла вчора до Джетавани, а що сталось потім, ми не знаємо.

Тоді цар сказав:

— Ідіть і пошукайте її.

З дозволу царя вони взяли собі його служників, пішли з ними до Джетавани й кинулись шукати її. І знайшли в купі гною, поклали труп на ноші, повернулись до міста й сказали цареві:

— Учні аскета Готами, намисливши затаїти лихий вчинок свого Вчителя, вбили Сундарі й заховали її в купі гною.

Цар сказав:

— Рушайте туди і пройдіть через усе місто.

І вони, лементуючи, пройшли по всіх міських вулицях:

— Дивіться! Який злочин учинили учні сина Шак'ї, — а потім знову підійшли до брами царського палацу.

І цар звелів покласти мертве тіло Сундарі на ноші, віднести на кладовище й приставити сторожу. Тоді всі жителі Шравасті, крім доброчесних учнів, почали говорити:

— Дивіться! Ось що накоїли учні сина Шак'ї, — і знеславляли ченців у місті й передмісті, по садах і гаях.

Ченці тим часом оповістили Вчителя про те, що сталося. Учитель сказав:

— А ви відказуйте людям ось так:

У пеклі буде, хто неправду каже
І хто зрікається свойого вчинку
Однакова їм доля після смерті,
Як людям, що вчинили лиходійство.

Таким віршем висловився він. Цар розіслав скрізь людей, наказавши їм:

— Дізнайтесь, чи не вбив Сундарі хтось інший? А лиходії впилися горілкою на ті гроші й посварилися між собою. Один і каже другому:

— Це ж ти вбив Сундарі й заховав її в купі гною, а тепер горілку п'єш на гроші, що одержав за це.

— Гаразд, — сказали царські служники і забрали лиходіїв тих та й привели до царя.

Цар запитав їх:

— Ви вбили?

— Так, царю. Тоді цар звелів покликати до себе іновірців і сказав їм:

— Візьміть Сундарі й пройдіть через усе місто, мовлячи: «Ми підмовили вбити Сундарі, бо аскета Готаму хотіли ославити. Це злочин не Готамів і не учнів Готамових, це наш злочин».

Так вони й зробили. І сила-силенна іновірців навернулась. А тих іновірців за вбивство людини покарано. Відтоді слава Будди зросла іще більше.

57. ДЖАТАКА ПРО МАВПЯЧОГО ЦАРЯ

Учитель розповів у Бамбуковому Гаю приповість: «Хто має чотири чесноти», про замах на його життя з боку Девадатти.

Учитель, дізнавшись, що Девадатта готує замах на його життя, сказав:

— Гей, ченці! Не від сьогодні готує Девадатта замах на моє життя; він ще здавна готував такий замах, але не здійснив свого наміру.

І розповів таке:

— Ще в ті часи, як у Бенаресі царював Брахмадатта, Бодгісатва втілився як мавпа. Виріс він, став як дуже жереб'ятко і жив собі самотньо на березі річки, що серед неї був острівець, де росли мангові й хлібні дерева та всіляка рослинність. Між берегом та острівцем була скеля врівень з водою. Бодгісатва, дужий та моторний, стрибав з берега, на скелю, а зі скелі на острівець. Наївшись там овочів досхочу, він повертав увечері додому тим самим шляхом, а наступного дня робив те ж саме. Так спливало його життя. Але в цій річці жив ще крокодил зі своєю крокодилихою. А вона, побачивши Бодгісатву, коли він плигав туди й сюди, забажала скуштувати його серця. Тож сказала своєму чоловікові:

— Страшенно кортить мені поласувати серцем цього мавпячого царя.

— Гаразд, — відповів крокодил, — ти матимеш його серце сьогодні ж увечері: коли він вертатиметься з острівця, я спіймаю його.

І пішов та й ліг на скелі.

Наприкінці дня Бодгісатва, збираючись увечері покинути острівець, глянув на скелю і сказав сам собі: «Чогось скеля висувається тепер із води далеко більше, ніж звичайно. У чім річ?» Змірявши оком рівень води та скелю, він подумав: «Вода не підвищувалась і не знижувалась сьогодні. А скеля явно побільшала. Мабуть, на ній сидить крокодил та чигає на мене. Треба довідатися, що там».

Не рухаючись, він починає нібито розмовляти зі скелею:

— Гей, скеле!

Та мовчить. Він знову аж тричі звертається:

— Гей, скеле!

Мовчанка. Тоді він ще раз мовить:

— Слухай, скеле, чому ти сьогодні не відповідаєш мені?

Крокодил подумав: «Мабуть, раніш скеля відповідала цій гарній мавпі. Тож і я зараз відповім».

— Чого тобі треба, мавпячий царю?

— А ти хто такий?

— Я крокодил.

— А що ти тут робиш?

— Чигаю на тебе, хочу зжерти твоє серце.

Бодгісатва подумав: «Шляху тут іншого немає, треба вдатися до хитрощів». І починає знову:

— Друже крокодиле, я віддамся тобі. Роззяв пащу і ти зараз спіймаєш мене, коли я плигатиму.

А крокодил, коли роззявляє пащу, очі заплющує. Забувши про цю дрібницю, крокодил роззявив пащу, і очі самі в нього заплющилися. Тож уявіть собі: лежить той крокодил, паща роззявлена, а очі нічого не бачать. Бодгісатва, напружившись, стрибнув і потрапив йому якраз на голову. Потім знов стрибнув, злетів, як блискавка, і вже він на березі.

Побачивши таке диво, крокодил подумав: «Цей мавпячий цар вчинив справді щось дивовижне!» — і гукнув:

— Гей, мавпячий царю, хто на цім світі має чотири чесноти, той над усіма панує. А ти маєш їх геть усі.

І проказав такого вірша:

Мавпячий царю! Хто має
Чотири чесноти: правдивість,
Ще й справедливість, завзятість, зреченність,
Той усіх ворогів переможе.

Уславивши так Бодгісатву, крокодил вернувся до свого лігва.

Учитель казав:

— Не від сьогодні готує Девадатта замах на моє життя: готував він його здавна... Тоді той крокодил був Девадатта, крокодилиха була Чінчаманавіка, а мавпячий цар — я.

Така приповість про мавпячого царя.

215. ДЖАТАКА ПРО ЧЕРЕПАХУ

«Це ж вона розбилася», — почав оповідь Учитель, перебуваючи в лісі Джетавана. Йшлося про Кокаліку.

— Не тільки сьогодні, ченці, — сказав Учитель, — балакучість є причиною загибелі Кокаліки, таке вже було й раніше.

І розказав приповість із давніх часів:

— За давніх-давен, коли Брахмадатта царював у Бенаресі, Бодгісатва, народившись у родині царедворців, став йому за радника у справах світських та духовних. А цар той був дуже балакучий; коли починав говорити, ніхто вже не міг вимовити ані словечка. Бодгісатва хотів якось виправити цю його хибу і, походжаючи, розмірковував, як цій справі зарадити.

А за тих часів десь поблизу Гімалаїв жила в озерці черепаха. Два молоді фламінго, шукаючи собі поживи, познайомилися з нею і, заприязнившись, сказали їй:

— Люба черепахо, ми живемо в Гімалаях, де височіє Блискуча Гора, у чудовій місцевості, поблизу Золотої Печери. Приходь до нас.

— А як я зможу прийти до вас?

— Ми тебе перенесемо, але ти мусиш закрити рот, мовчати й нікому ані словечка не промовити.

— Згода, несіть мене.

— Гаразд, — сказали фламінго, встромили їй у рот паличку, вхопили в свої дзьоби обидва її кінці й злетіли в повітря.

Побачивши, як вони летіли в повітрі, селяни закричали:

— Дивись: два фламінго несуть черепаху, що висить, зачепившись за паличку.

Вона збиралась відповісти їм: «Коли мої приятелі несуть мене, хіба це вас обходить, бидло?» А якраз у ту мить птахи, що летіли дуже швидко, долетіли до Бенареса й опинилися над палацом. Черепаха розціпила рот, випустила паличку, впала на подвір'я і на вільному повітрі, просто неба, розбилась на дві частини.

Саме проходив там цар у супроводі своїх міністрів і спитав Бодгісатву:

— Вельмишановний, як же це сталося, що черепаха упала?

А Бодгісатва подумав: «Скільки вже часу я добираю способу виправити цього балакучого царя! Певно, черепаха познайомилася з фламінго, і вони запропонували їй полетіти з ними до Гімалаїв. Та й по линули, встромивши їй паличку в рот. Вона почула роз мову, не могла стримати свого язика, забажала говори ти, випустила паличку з рота й упала на землю з висо кості». А потім сказав уголос:

— Великий царю, оце таке лихо загрожує балакучим людям, що не можуть стримати свого язика.

А далі ще й проказав вірш:

Оце ж вона розбилася, коли схотіла говорити,
Тримаючись за паличку. Загинула, на землю впавши.
І це ти мусиш усвідомити собі, герою мій славетний:
Для щастя власного не слід балакати тоді, коли не треба.

Цар подумав: «Це він каже про мене...»

— Вельмишановний, — звернувся він до нього, — це про мене ти сказав?

— Великий царю, чи ти, чи інший, хто говорить забагато, зазнає такої долі.

І розповів йому все, що сталося, і цар відтоді став мовчазним та задумливим.

Розповівши цю байку, Учитель пояснив стосунок колишніх осіб до сучасних:

— За тих часів, — сказав він, — черепаха була Кокаліка; два молоді фламінго — два старші ченці нашої громади, за царя був Ананда, за мудрого радника-духівника був я.

Така є приповість про черепаху.

198. ДЖАТАКА ПРО ПАПУГУ РАДГУ

За давніх-давен, коли в Бенаресі царював Брахмадатта, Бодгісатва втілився в папугу на ім'я Радга. А молодший брат його звався Потхападою. Коли вони були ще маленькі, ловець, піймавши їх, віддав брахманові в Бенаресі. Брахман годував їх, як рідних синів. Але жінка в цього брахмана була така лиха, що й не встежиш за нею.

Одного дня, виряджаючись у своїх справах, брахман сказав цій парі папуг:

— Дітки, я помандрую собі, а ви своєчасно й завчасно пильнуйте вчинків своєї матері та примічайте кожного, хто приходить чи виходить.

І давши папугам таке доручення, він пішов. Тільки-но він пішов, його жінка почала жити розпусно, чоловіки приходили й виходили без кінця. Побачивши таке, Потхапада спитав Радгу:

— Брахман пішов, доручивши нам свою жінку, а вона коїть таке неподобство. Я скажу їй.

А Радга сказав:

— Ні, не кажи.

Але той, не звернувши уваги на ці слова, сказав:

— Мамо, навіщо ти коїш таке неподобство?

А вона, замисливши вбити його, сказала:

— Дитинко, ти ж син мій. Надалі я цього вже не робитиму. Іди до мене, дитинко.

І так ласкаво кликала його, а коли він підійшов, вхопила його й сказала:

— Ти ще мене вчитимеш? Місця свого не знаєш! — і скрутила йому в'язи та й кинула його в піч.

Брахман повернувся, відпочив і запитав Бодгісатву:

— Що, синку Радго, коїла мати неподобство, чи ні? І прочитав такий вірш:

Намандрувавшись, батько твій
Тепер нарешті повернувсь.
Тим часом мати, синку мій,
Мабуть, розкошувала тут?

А Радга каже:

— Тату, розумні не розповідають, що їм некорисне, — було воно, чи ні, — і прочитав другу половину вірша:

Брат Потхапада вже лежить,
На попіл спалений в печі.
Бо слухати не захотів
Ласкавих і правдивих слів.

Подавши брахманові таке повчання та сказавши: «Я не можу тут жити», Бодгісатва попрощався з брахманом і полетів до лісу.

189. ДЖАТАКА ПРО ОСЛА В ЛЕВ'ЯЧІЙ ШКУРІ

За давніх-давен, коли в Бенаресі царював Брахмадатта, Бодгісатва, втілившись у селянській родині, виріс і хліборобив собі. А один купець, мандруючи, возив свій крам на ослі. Як тільки він приїздив кудись, здіймав з осла торбу, вкривав його лев'ячою шкурою і пускав на рисові поля. Польові сторожі, побачивши його й маючи його за лева, не зважувались підійти. Одного дня той купець спинився поблизу села, щоб зварити собі сніданок, а осла вкрив лев'ячою шкурою й пустив на вівсяне поле. Польові сторожі, маючи його за лева й не зважившись підійти, подались додому, щоб про це оповістити. Всі селяни, озброївшись, почали сурмити в сурми, бити в барабани, вийшли на поле і ну кричати. Осел, смертельно зляканий, заревів так, як ревуть осли. Пізнавши тоді осла, Бодгісатва проказав перший вірш:

Ба, це не лев тут заревів,
І це не тигр чи леопард,—
У шкурі лев'ячій отак
Реве лише якийсь осел.

Коли побачили селяни, що то осел, вони поламали йому всі кістки, а лев'ячу шкуру забрали й пішли собі. А купець, коли прийшов і побачив осла отак скаліченого, проказав другий вірш:

Хоч довго пасся мій осел
Отут на полі вівсянім,
У шкурі лев'ячій, проте,
Як заревів, зазнав біди.

Так вони промовляли, а тим часом осел здох, і купець, кинувши його, пішов геть.

62. ДЖАТАКА ПРО ЛУКАВУ ДІВЧИНУ

За давніх-давен, коли в Бенаресі царював Брахмадатта, Бодгісатва, втілившись в лоно його головної цариці, народився, виріс, усі науки вивчи, а по смерті батьковій став на царство й почав законно царювати. Граючи в кості з брахманом, своїм домашнім жерцем, він висловився так:

Усі течуть у діл річки,
А дерево є дерево.
Негарно чинять жіночки,
Котрих неважко спокусить.

Отак приспівуючи, він кидав золоті кості на срібну дошку; граючи, цар завжди вигравав, а брахман програвав. І брахман подумав: «Отак і зовсім нічого не залишиться з майна у мене в домі». Та йому спало на думку: «Не встерегти жінку, що вже знала хоч одного мужчину. Отже треба буде взяти котрусь від самого народження й оселити у себе. А коли виросте, хай бачить лише одного мене. Пильно охоронятиму її й виграю гроші в царя».

Він був спритним хіромантом, тож побачивши одного дня якусь нещасну вагітну, пізнав відразу, що вона дівчинку народить; закликав її, заплатив їй, прихистив у своїм домі, а після пологів дав ще й грошей і відпустив її, а маленьку дівчинку доручив жінкам, щоб не знала вона чоловіків; вигодував, і коли вже стала вона дорослою, оселив у своїм домі, а тоді й сказав:

— Великий царю, почнімо грати.

— Гаразд, — відповів цар.

І почали вони грати, як і раніше. Коли цар, кидаючи кості, наспівував свою пісеньку, брахман додавав: «Крім моєї дівчинки». Відтоді брахман вигравав, а цар програвав.

Бодгісатва, збагнувши, що в домі брахмана мусить бути жінка, яка тримається лише його одного, і знаючи сутність буття, подумав так: «Треба перемогти її цнотливість». Покликавши якогось шахрая, він сказав:

— Чи не зміг би ти перебороти стійкість жінки цього брахмана?

— О великий царю, чого б то ні! — відповів той.

Цар дав йому грошей і сказав:

— Мерщій виконай те, про що я веду мову, — і відпустив його.

Отримавши гроші, шахрай накупив пахощів, мазей, пудри, камфори та всякого іншого краму і відкрив поблизу дому брахманового крамничку. А дім той мав сім поверхів, сім дворів і сім брам; при кожній брамі вартували самі жінки: крім брахмана, жоден чоловік не мав права увійти в дім, навіть і ті, котрі виносили коші із сміттям. А бачити дівчину могли лише брахман та жінка, що доглядала її. Якогось дня ця доглядачка, взявши грошей на пахощі та квіти, проходила повз шахраєву крамницю. Побачивши жінку, він одразу здогадався: «Це доглядачка». Коли вона підійшла, він схопився, побіг назустріч, упав долу, обхопив міцно обома руками її ноги й почав нарікати:

— Мамо, де ти була так довго?

Дружки його, хитрі шахраї, теж підійшли, говорячи:

— Руки, ноги, обличчя, увесь вигляд, навіть миги однакові і в матері, і в сина.

Так вони перемовлялись між собою. І жінку сумнів узяв: «Може, і справді він син мій?» І вона заплакала. І вони обоє з плачем почали обійматися.

Тоді шахрай спитав:

— Мамо, де ти живеш?

А вона:

— Синку, я доглядаю брахманову дочку, гарну, як півбогиня, напрочуд принадну.

— А зараз куди йдеш, мамо?

— Купувати їй пахощів та квітів.

— Мамо, навіщо тобі кудись іти? Ти можеш дістати все це в мене.

І, взявши гроші, він дав їй багато бетелю, пахощів і різних квітів. Дівчинка, побачивши стільки пахощів і квітів, сказала:

— Мамо, сьогодні брахман дуже до нас прихильний.

— Чому ти так думаєш?

— Бо бачу ось багато речей.

— То не брахман накупив, а я сама принесла все це від свого власного сина.

Відтоді вона, одержуючи від брахмана гроші, купувала на них у шахрая пахощі та квіти. Шахрай через кілька днів по тому зліг, удавши хворого. Жінка підійшла до дверей крамниці й спитала:

— Що тобі, синку?

— Мамо, навіть і вмираючи не можу тобі цього розповісти.

— Якщо не мені, кому б ти розповів?

— Мамо, в мене ось яка хвороба: я, почувши, що дівчина дуже гарна, закохався в неї. Якщо вона стане моєю, житиму. Якщо ні — помру.

— Синку, то вже мій клопіт, ти цим не журися.

Підбадьоривши його отак і взявши в нього ще чимало пахощів та квітів, вона пішла до дівчини й сказала:

— Мій син, почувши від мене про вродливість твою, закохався в тебе. Що робити?

— Коли можна привести його сюди, я згодна, щоб він прийшов.

Почувши це, жінка назбирала по всіх кутках сміття й поклала все у кошик для квітів, а коли настав час виносити квіти і прийшла сторожиха, вона висипала сміття їй на голову; сторожиха образилась; але тільки-но вона що скаже, та кидає на неї сміттям. Отож ніхто вже не приходив виносити й прибирати те, що вона приносила або виносила. Тим часом, сховавши шахрая в коші, вона спровадила його до дівчини. Шахрай пробув у брахмановім домі зо два дні. Коли брахман піде геть, вони бавляться; коли він вертається, шахрай ховається.

Через два дні дівчинка й каже йому:

— Добродію, вже слід іти тобі.

— Так то воно так, але я не хочу йти, не вдаривши брахмана.

— Гаразд, — мовила вона й сховала шахрая, а коли прийшов брахман, сказала йому:

— Шановний, я хочу потанцювати, а ти заграй на віну.

— Гаразд, люба моя, — і він почав грати.

— Мені чомусь соромно, коли ти дивишся на мене. Я танцюватиму, запнувши тобі обличчя хусткою.

— Якщо соромишся, то будь ласка.

Узявши щільну хустку, дівчина затулила йому очі й запнула обличчя. Брахман грає на віну із запнутим обличчям. А вона, потанцювавши з хвилинку, і каже:

— Шановний, мені чогось забажалося вдарити тебе.

Брахман, охочий до жінок, нічого й на мислі не маючи, каже:

— То й удар.

Дівчина подала знак шахраєві, а той, підійшовши до брахмана ззаду, вдарив його по голові ліктем, аж у того очі мало не повилазили і ґуля вискочила на голові. Почувши біль, брахман мовив:

— Дай руку.

Дівчина простягла. Брахман і каже:

— Рука в тебе м'яка, а удар сильний.

Побачивши брахмана, шахрай сховався, а як він сховавсь, вона зняла з голови в брахмана хустку, взяла гірчичної олії та й помастила ґудзя йому на голові.

Коли брахман пішов, жінка сховала шахрая у кіш і винесла його, а він пішов до царя і все йому розповів. Цар і сказав брахманові, коли той завітав до палацу:

— Давай-но грати, брахмане.

— Гаразд,великий царю.

Цар поставив дошку для гри та й кидає, як і раніше, кості, проспівавши свою пісеньку. Брахман, не знаючи, що дівчина втратила свою цнотливість, докинув: «Крім моєї дівчинки». Та хоч і сказав це, але не виграв. Збагнув цар і каже:

— Брахмане, навіщо вважати її винятком? Дівчинка твоя вже втратила свою невинність. Ти гадаєш, що, пильнуючи її від самого народження та охороняючи за допомогою жінок у семиповерховому домі можеш устерегти її? Та хоч заховай ти жінку в своє власне черево, а встерегти її не зможеш. Бо немає жінки, що знала б одного тільки чоловіка. Коли сказала твоя дівчина: «Я танцюватиму, а ти на віну заграй» і запнула тобі обличчя хусткою, тоді її коханець ударив тебе по голові ліктем, а ти тепер вважаєш її винятком!

І він прочитав вірш:

Сидить із запнутим лицем,
На віну граючи, брахман,
Ще змалку жінку пильнував:
Чи ж можна вірити жінкам?

Отак Бодгісатва навчив брахмана. А брахман, вислухавши таке повчання, вернувся дому та й каже дівчині:

— Як ти могла вчинити таке паскудство?

— Шановний, хто це тобі сказав? Я нічого такого не вчинила. То я вдарила тебе, а не хто інший. Коли не віриш, заприсягнусь, що я не доторкалась руки жодного чоловіка, крім тебе, і в огонь кинувшись, примушу тебе повірити.

Брахман сказав:

— Хай буде так.

І склавши з дров великий стос та запаливши його, він проголосив:

— Коли сама собі віриш, кидайся у вогонь.

Але дівчина перед цим звернулась до своєї доглядачки:

— Мамо, скажи своєму синові, щоб прийшов, і в ту мить, коли я вже кидатимусь у вогонь, хан він схопить мене за руку.

Наглядачка пішла і все влаштувала. Шахрай прийшов і став серед юрби. Тоді дівчина, бажаючи обдурити брахмана, при величезному натовпі мовила:

— Брахмане! Крім тебе, я не торкалась до руки жодного чоловіка. Хай же не спалить мене полум'я!

І вже збиралася кинутись у вогонь. Ту ж мить шахрай закричав:

— Дивіться, що робить цей брахман, царський домашній жрець! Кидає в огонь таку гарну дівчину! — і він підійшов і схопив її за руку.

Тоді вона, визволивши руку, сказала брахманові:

— Шановний, мою присягу знищено, не можу я кинутись у вогонь.

— Чому?

— Шановний, я ж присягалась тобі: «Крім тебе, я не доторкалась до руки жодного чоловіка», а тепер цей ось чоловік схопив мене за руку.

— Обдурила ти мене! — сказав брахман. Побив її і геть прогнав.

Отакі нечесні, капосні жінки; скільки злочинів вони коять, але дурять свого чоловіка, мовлячи: «Я нічого такого не вчинила», щодня присягаються, але ніколи не міняються. Тож кажуть:

У жінок отих лукавих
Правди аж ніяк не знайдеш.
Поведінки їх не знаєш,
Наче риби рух у водах.

Їм брехня за правду править,
За брехню їм править правда.
Як травицею корова,
Ласують жінки усюди...

Хитрі ті жінки, як змії,
Солодко так розмовляють,
А єдине тільки знають,
Як чоловіків дурити.
| До початку сторінки | | На головну сторінку |
Rated by MyTOP